Для ніжинської швидкої війна почалась з виклику

Війна внесла значні зміни в роботу фахівців екстреної швидкої медичної допомоги в умовах швидкої. Як і раніше, вони виїжджають на війни виклики. Продовжують працювати цілодобово і навіть під час комендантської години. Але втричі більше ризикують своїми життями, щоб рятувати життя інших. Як працює Ніжинська станція екстреної швидкої медичної допомоги в умовах війни – далі. Пише Ніжинська міська газета “Вісті”.

Перший день війни. Вранішній ракетний удар на ніжинський аеродром ДСНС сколихнув місто. На зміні чергував фельдшер Олександр Дирда. Він пригадує той трагічний ранок: аеродром ДСНС сколихнув місто.

«О п’ятій поступив виклик. Ми їхали не знаючи, що там. Безпеку не розуміли. Коли прибули, там вже знаходились люди під завалами. Хтось закричав – Летить знову! Довелось усім бігти до бомбосховища. Ні…Страху не відчували. Ми виконували свої обов’язки. Коли вже повернулися на базу, ось тоді вже зрозуміли – війна… Попереду важка, відповідальна робота».

Наталія Демченко, старший фельдшер Ніжинської станції екстреної швидкої медичної допомоги розповідає: – У нас у колективі багато людей з інших населених пунктів: Носівки, Борзни, Бахмача, є з Прилук. У перші дні, хто виїхав додому, через окупацію тих населених пунктів, не зміг повернутися, а деяким працівникам довелося лишитися на місяць – півтора в Ніжині, практично з лютого до квітня.

Жили на квартирах. Але наголошу, що ні водії, а ні фельдшера та сестри медичні з нашого колективу не покинули місто, не евакуйовувались з родинами. Посилено працювали.

Наше відділення у підпорядкуванні Чернігівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. 26 – го лютого зателефонувала наша начальниця з Чернігова та сповістила – Центру немає, втрапив снаряд, розповідає Наталія Демченко. Постало питання, як виїжджати на виклики, адже вони йшли на чернігівських диспетчерів. Наша ж справа, отримати сигнал й їхати на виклики. Я відразу звернулася до заступниці міського голови Ірини Грозенко, запитую – Що робити?

Дякуючи Ірині Вікторівні, питання вирішили. Почали інформувати населення через соціальні мережі, розміщувати номери телефонів нашої станції на офіційній сторінці міськради. Доба, дві, три – дзвінки пішли. На місцях чергували наші юди, приймали виклики в ручному режимі. Бригад по штатному розпису у нас 7. Шість у Ніжині, сьомий пункт постійного базування в Лосинівці. Через вище згадану ситуацію була невеличка недоукомплектація, тож у якості волонтерів допомагали й фахівці інших медустанов, навіть зі столиці. Зазначу, що більшість сільських населених пунктів на той час знаходилися під окупацією, наші бригади туди здебільшого виїжджати не могли. Доводилося їхати до блокпоста, і звідти забирати хворих для подальшої госпіталізації. Ситуації були різні.

Був дуже складний виклик з Великої Дороги. У будинок втрапив снаряд, людей з опіками різного ступеню потрібно було негайно забирати. Міст підірваний, дістатися не могли. Бригада виїхала до блокпоста, військові з ЗСУ через заміновані місця проводили наших працівників. Всі сили приклали, щоб людей врятувати».

«Надавати допомогу наш обов’язок», – долучаються до розмови працівники швидкої, – Навіть орка доводилося рятувати. Наші військові взяли його в полон – був поранений. Ми, українці гуманний народ!!!»

Що до населення міста. Здебільшого працювали в такому режимі. Диспетчера «швидкої» спілкувалися з хворим і приймали рішення щодо подальших дій. Якщо були відповідні підстави – направляли бригаду до пацієнта. Якщо ж таких підстав не було, то консультація надавалася телефоном. Всі з розумінням належно ставилися до ситуації, в якій опинилися.

Звісно, що медичні працівники мріють про мир та перемогу та аби були всі живі й здорові.