Жоржинова алея Едуарда Перерви. Попри вади.

Він не має інтернету і гаджетів, не вживає алкоголь, не палить, його не цікавлять гроші, бо не бачить перспектив. Любить спостерігати за грозою, лежачи на канапі у дворі та накрившись плівкою. Він вирощує квіти. Пересувається по місту на старезному важкому візку. Та при потребі зможе захистити себе, як колись навчали. Бо найголовніше – мати силу духу. Пише Сусіди. Сity. 

Підопічний і його ботанічний сад

– Колись малим захворів, була висока температура, трясла лихоманка, то баба посадила мене на витоплену піч та й залишила. Не знала, що нижня частина мого тіла не дає сигналів мозку. Сидів, поки й шкварчать не почав. Був тоді сильний опік. Колись і п’ятку розпоров, то не відчував. Отакі справи, – ділиться чоловік.

За всі роки Едуард Федорович тільки раз побував у санаторії у Саках, аж 45 днів. Після того сказав, що більше ні в які санаторії не поїде. Єдине, що йому там допомогло, – це психологічна реабілітація для спинальників. Ті заняття зміцнили дух чоловіка, це стало у пригоді в подальшому житті.

З гумором розповідає, як їздив на медичну комісію до Чернігова, як долав східці на чотирьох «лапах», про зневажливі гримаси деяких лікарів, про накачування м’язів напіврозваленим важким візком (бо не має й досі електричного засобу пересування через бюрократію). Але попри гумор відчувається, що тільки сила духу допомагає йому все це витримувати.

Гідний нащадок Омелюти

Цей чоловік дуже розумний, цікавий і приємний співрозмовник, відкритий, з почуттям гумору. Згадує, що бабуся та мама любили співати. Були віруючими, бабуся до церкви ходила. А він зовсім невіруючим виріс, хоча з дитинства цікавився, що таке душа і чи існує доля. Згодом дуже багато перечитав різноманітної літератури. Розбирається в хімії та фізиці, народній і нетрадиційній медицині. Захоплюється містикою і фантастикою, усім непізнаним і загадковим.

А любов до коней передалась Едуарду від діда-прадіда по материній лінії. Дід, Іван Омелюта, був панського роду, мав конюшню до колективізації. А потім пішов на війну, служив у кавалерії та й не повернувся, загинувши.

Едуард Перерва має інвалідність з дитинства. Зараз чоловіку 60 років, і перша група інвалідності не стала на заваді заняттю улюбленою справою – квітникарством. Жоржинова алея у дворі Едуарда Федоровича налічує близько сотні кущів. Міцних, підв’язаних, підживлених і доглянутих. Такі крупні, гарні квітки!

Найбільше тут жоржин – аж 85 кущів, із них 30 одного сорту улюбленого кольору. Та й інші квіти також переважно бузкового, малиново-пурпурного забарвлень. Вирощує й гладіолуси, лілії та троянди, клематиси, лаванду, хризантеми і півонії, флокси і тюльпани, червоний декоративний люпин, шавлію та інше.

– Усе треба не тільки поливати, а й регулярно підживлювати під коріння та щотижня увечері, після заходу сонця, обприскувати стимулятором росту. Застосовую такі препарати, як Циркон, Епін та інші. Тоді й рослини ростуть і цвітуть краще, й бульби та цибулини крупніші. Також треба оброблювати проти шкідників та хвороб, – розповідає Едуард Перерва.

В усьому чоловіку завжди допомагає соціальна працівниця Менського територіального центру соціального обслуговування Олена Сергієнко. Хоча й господар ніколи не сидить без діла, виконує все, що йому під силу, та цій жінці дістається найбільше: пополоти, підв’язати, підживити та багато іншого. Тільки уявити, що навесні треба висадити все це багатство. А восени викопати і картоплю, і важкі гнізда жоржинових бульб, поскладати все до погреба на зберігання. А ще ж є й інші підопічні у пані Олени. Без її допомоги їм самим ніяк не впоратися, і вони їй дуже вдячні.

Розумний і сильний

Життя Едуарда Перерви з самого дитинства не було звичайним. Народившись із вродженою вадою спинного мозку, він не ходив у садочок, до школи, не ганяв наввипередки з друзями м’яча вулицею, не лазив по деревах. Не робив багато таких речей, які ми сприймаємо як годиться, не усвідомлюючи цінність того, що маємо щоденно.

Сказати, що йому було важко, – це не сказати нічого. Хоч і зробили йому у п’ять місяців операцію, це не дало значного результату. Згодом хлопчик став потроху ходити, але нижню частину тіла не відчував і не міг контролювати фізіологію, кишково-шлунковий тракт. Через це заняття з вчителями проходили вдома, через це, отримавши середню освіту, здібний і розумний хлопчина не зміг отримати ніякої професії. А цікавила його електротехніка, механіка.

Чи обмежує інвалідність Едуарда Перерву? Так. Не маючи вродженої патології, він мав би інше життя, інші можливості. Чи став би таким сильним духом? Може й так, а може й ні. Чи живуть цікавіше ті, хто вважає його диваком? Навряд. Чи вважає він диваками тих, хто, маючи можливість жити на повну, витрачає час в інтернеті? Думаю, що так. Є над чим замислитися.

А ще хочеться таки дізнатися: невже не можна вирішити питання з візком? Невже не можна списати незданих ще за Радянського Союзу пів тонни брухту мотовізка? Обов’язково треба архівна довідка про це? Невже чоловік із інвалідністю досі не заслужив на легкий сучасний електричний візок? Чи треба до когось піти покланятися?