Як втратили Михайла Митька: розслідування трагедії

Коли передчасно йде з життя медик із півстолітнім стажем, колеги зазвичай згадують його наукові здобутки, тисячі вдячних пацієнтів і професійний шлях. Проте раптова смерть Михайла Степановича Митька змусила лікарську спільноту Чернігівщини говорити не лише про його заслуги, а й про страшні реалії сьогодення. Обставини його останніх днів у лікарні стали джерелом глибокого болю, шоку та серйозного занепокоєння для всіх, хто знав цю видатну людину.

Відомий стоматолог-хірург і викладач помер не від хронічної хвороби чи поважного віку. Його життя обірвалося в стінах КНП «Чернігівська міська лікарня №2» внаслідок ускладнень після планової операції. Рідні загиблого переконані: чергові та лікуючі лікарі просто проігнорували ці смертельні симптоми.

У розпорядженні нашої редакції опинився весь масив медичної документації: офіційні протоколи операцій, посмертний епікриз із дуже дивними хронологічними маніпуляціями, а також сповнені розпачу звернення вдови — Людмили Миколаївни Митько — до вищих інстанцій. Цей матеріал — не просто журналістське розслідування, а спроба достукатися до сумління тих, чия професійна байдужість коштувала людині життя. Громада має отримати чітку й чесну відповідь: як у провідній лікарні міста пацієнт із класичними, хрестоматійними симптомами розлитого перитоніту міг п’ять діб залишатися без належної хірургічної допомоги?

Михайло Митько: лікар із великої літери

Для Чернігівщини Михайло Степанович Митько — постать знакова. Його життєвий шлях — це класичний приклад абсолютної відданості професії. Народившись у 1949 році в селі Шуляки Козелецького району, він крок за кроком вибудовував свій авторитет: від випускника Київського медичного училища №2 та фельдшера сільського ФАПу до визнаного майстра хірургічної стоматології.

Після військової служби на Чукотці та закінчення Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця Михайло Степанович пов’язав свою долю з Городнянською центральною районною лікарнею. З серпня 1977 до 1984 року він працював там стоматологом-хірургом, а 25 червня 1984 року був призначений на посаду завідувача стоматологічного відділення, яку незмінно обіймав до 23 липня 2012 року.

Як хірург вищої кваліфікаційної категорії, Михайло Митько ніколи не шукав легких шляхів у медицині. За свою багаторічну кар’єру він провів близько 540 надскладних операцій із реплантації зубів і став автором чотирьох наукових робіт.

Окремою важливою сторінкою його професійної біографії була викладацька діяльність у Чернігівському базовому фаховому медичному коледжі, де він щедро передавав свій колосальний практичний досвід майбутнім поколінням медиків.

Фаховий шлях Михайла Митька здобув найвище визнання: у 1991 році він отримав звання «Відмінник охорони здоров’я», а у 2005-му став «Заслуженим лікарем України». Його багаторічну бездоганну працю та вагомий внесок у розвиток краю було відзначено і на місцевому рівні — 23 вересня 2010 року Михайло Степанович отримав звання почесного громадянина міста Городні.

Навіть вийшовши на заслужений відпочинок, він не залишив улюблену справу та залишався в русі. З 2021 року Михайло Степанович працював лікарем у КНПЗ СДЮШОР з футболу «Десна» — спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву. Тут він швидко знайшов спільну мову з вихованцями, адже завжди був на одній хвилі з молоддю — активний, фізично здоровий, підтягнутий та сильний. Він сам усе життя займався спортом і мав загартований характер: плавав у відкритих водоймах навіть узимку. Це була надзвичайно сильна людина — і здоров’ям, і духом.

Новина про його раптову смерть миттєво сколихнула соціальні мережі. Сотні колишніх пацієнтів, колег, студентів та вихованців спортивної школи висловили свій розпач і вдячність людині, яка присвятила порятунку інших понад пів століття.

Олена Кравченко, колишня пацієнтка: «Це був лікар із великої літери і Людина з величезним серцем! Пам’ятаю, як у Городні всі прагнули потрапити на прийом саме до Михайла Степановича. Руки золоті, завжди заспокоїть, підтримає. Навіть у найскладніших випадках боровся за кожен зуб, коли інші радили просто виривати. Не віриться, що його більше немає…»

Ігор, випускник Чернігівського медколеджу: «Михайло Степанович викладав у нас. Людина-енциклопедія, легендарний хірург, але при цьому ніколи не дивився на студентів зверхньо. Ділився досвідом так, як рідний батько. Ми ловили кожне його слово на парах. Його смерть — це колосальна втрата для нашої медицини».

Проте найбільше обурення та біль у громади викликає той факт, що людина, яка бездоганно знала медичну систему зсередини й без вагань довірила своє життя колегам, опинилася в пастці повної байдужості.

Пан Кухар перед камерами не шкодував компліментів. Він вихвалявся у місцевих медіа, що відтепер у Чернігові проводитимуть унікальні операції, яких тут ніколи раніше не робили. Цікаво, що крісло очільника відділення звільнилося для Юрія Кудрявцева дуже вчасно й «елегантно»: попереднього багаторічного керівника, відомого та досвідченого чернігівського уролога Олега Співака, поспіхом і без зайвого шуму відправили на пенсію. Офіційне гасло реформи звучало стандартно — дорогу молодим, прогресивним та амбітним фахівцям.

Очевидно, серед місцевих чернігівських урологів бодай одного фахівця з належним рівнем кваліфікації менеджменту лікарні знайти так і не вдалося. Або ж чернігівська медична школа виявилася занадто консервативною й просто не опанувала сучасних методів «фінансового менеджменту» та калькуляції послуг у конвертах, які так хвацько привезли із собою нові очільники відділення.

Проте кулуарна правда могла критися в зовсім іншій площині. Олег Співак довгі роки був правою рукою Володимира Фаля — легендарного й багаторічного очільника Другої міської лікарні, якого свого часу наполегливо усунув із посади сам Владислав Кухар, аби зрештою зайняти його крісло. Відтак кадрове зачищення відділень від «старої гвардії» Фаля виглядало як логічний фінал тривалої управлінської війни за контроль над ключовим медичним закладом міста.

Але, як показала практика, гучні анонси в пресі про «ексклюзивні операції» та реальне рятування людських життів у післяопераційних палатах — це абсолютно різні речі. Створена для телебачення красива картинка нової прогресивної медицини вщент розбилася об перше ж серйозне професійне випробування, заручником якого став Михайло Митько.

«Глухі» вихідні та маскування перитоніту

Отже, 26 лютого 2026 року масштабне оперативне втручання Михайлу Митьку очолив особисто завідувач урологічного відділення Юрій Кудрявцев. Операція тривала понад три години. Оскільки сечовий міхур видаляли повністю, бригада хірургів мала створити штучний резервуар для відведення сечі (ілеокондуїт за Брікером). Для цього лікарі резекували ділянку тонкої кишки пацієнта завдовжки близько 12 сантиметрів, після чого відновили цілісність кишківника, наклавши апаратний анастомоз, а саму операцію проводили за допомогою сучасної системи лікування LigaSure.

У черевну порожнину встановили страховий дренаж, пацієнта на добу перевели до реанімації, а наступного дня повернули у звичайну палату урології. Здавалося, найважче залишилося позаду. Проте саме з цього моменту розпочався зворотний відлік п’яти днів, які коштували лікарю життя.

Перші критичні прорахунки медичного персоналу проявилися вже на другий день після переведення в палату — у суботу, 28 лютого. Чергова зміна ухвалила рішення передчасно зняти страховий дренаж. Для будь-якого хірурга очевидно: дренаж після складної порожнинної операції — це єдине інформативне «вікно», яке показує реальний стан справ усередині організму. Якщо внутрішні шви розійдуться, патологічний вміст вийде через трубку назовні, миттєво сигналізуючи про смертельну небезпеку. Прибравши дренаж без належних клінічних підстав, лікарі фактично засліпили самі себе й заблокували найпростіший шлях діагностики.

У неділю, 1 березня, прихована катастрофа вирвалася назовні. Стан Михайла Степановича стрімко погіршився. Людмила Миколаївна згадує цей день із жахом. І тут варто підкреслити вкрай важливу деталь: у палаті поруч із пацієнтом сиділа не просто згорьована дружина, яка могла панікувати від вигляду медичних трубок. Людмила Митько — медична сестра за фахом із величезним досвідом. Вона професійно оцінювала кожен симптом і чітко розуміла: на її очах розвивається гостра хірургічна патологія.

Температура тіла пацієнта підскочила до 38,9 °C, його виснажували нестерпний біль у животі та блювання жовчю, серце билося в шаленому темпі тахікардії, а через тотальну слабкість він не міг навіть самостійно підвестися з ліжка.

Але на календарі були вихідні дні. Завідувач відділення та лікуючий лікар Юрій Кудрявцев у закладі був відсутній.

Як свідчить Людмила Митько, протягом усього часу, поки вона перебувала в палаті, єдиним медиком, який навідувався до пацієнта, був інтерн Василь Михайлович. Звісно, можна припустити, що в ранкові чи вечірні години, коли дружина була змушена покидати відділення, палату відвідували й інші, досвідченіші чергові лікарі. Проте залишається фактом: у критичний період боротьби за життя пацієнта виконання функцій, що вимагають високої кваліфікації та негайних рішень, фактично було покладено на плечі лікаря-інтерна.

Ця кадрова «зручність» мала свою ціну. Замість системного фахового моніторингу, який міг врятувати людину, пацієнт опинився в пастці медичної бездіяльності. Справжній цинізм ситуації полягав у тому, що замість вчасного розпізнавання загрозливих симптомів — клінічної картини неспроможності швів кишківника — та негайного виклику ургентної хірургічної бригади для ревізії персонал обрав іншу стратегію. Замість порятунку — «маскування», а замість діагностики — симптоматичне лікування, що лише приховувало стрімкий розвиток перитоніту.

У своїй офіційній скарзі на ім’я в. о. начальника Управління охорони здоров’я Чернігівської міської ради Ольги Малець удова Людмила Митько детально відтворила хронологію того медичного абсурду:

«У суботу, 28-го, йому зняли дренаж. Але вже з 1 березня стан почав різко погіршуватися. Температура коливалася від 37,5 до 38,9. Він був дуже слабким, постійно скаржився на сильне запаморочення, тахікардію та біль у животі. Весь цей час його мучила нудота, а одного разу при мені сталося блювання. Сам підніматися і ходити він уже не міг — лише з моєю допомогою. Попри жахливий біль і важкий стан, він усе одно намагався виконувати всі рекомендації лікарів, бо ті наполягали, що ходити необхідно. Ми неодноразово казали і лікарю, і медперсоналу, як йому зле, але у відповідь чули одне й те саме: операція була складною, тому такий стан — це нібито норма, і все йде за планом. Були підозри, що організм так реагує на парентеральне харчування «Олімель», тому його періодично відключали, а йому постійно кололи ліки — від нудоти, лихоманки та знеболювальні».

Коли в понеділок, 2 березня, на роботу нарешті повернувся лікуючий лікар Юрій Кудрявцев, ситуація не просто залишилася напруженою — вона стала критичною. Попри розпачливі благання родини, яка бачила, як пацієнт буквально згасає на очах, кандидат медичних наук обрав шлях байдужої формальності. Замість негайного реагування — лише стандартні, вивчені до автоматизму фрази про «плановий перебіг» та «очікувану реакцію».

Вражає професійна сліпота лікаря такого рівня: маючи перед очима класичну клінічну картину «гострого живота», досвідчений лікар вищої категорії Юрій Кудрявцев уперто відмовлявся помічати очевидні симптоми перитоніту. Жодного додаткового обстеження, жодної спроби вийти за межі кабінетного протоколу. Заслужений лікар України Михайло Митько був залишений сам на сам із розлитим гноєм ще на одну фатальну добу — добу, яку Кудрявцев просто проігнорував, свідомо чи через злочинну халатність закриваючи очі на смертельну загрозу.

Точка неповернення: п’ять днів байдужості

Ранок 3 березня став для родини Митьків фатальним. Коли Людмила Миколаївна о 8-й годині зайшла до палати чоловіка, вона зрозуміла, що ситуація остаточно вийшла з-під контролю лікарів, а дорогоцінний час безповоротно втрачено.

Ці страшні слова вдови підтверджують жахливу реальність: Заслужений лікар України повільно руйнувався від інфекції на ліжку провідного медичного закладу Чернігова. П’ять діб поспіль вміст його кишківника (хімус) виливався безпосередньо в черевну порожнину. Коли медики нарешті схаменулися й терміново запропонували везти пацієнта на комп’ютерну томографію (КТ), це прозвучало як запізнілий абсурд. Михайло Степанович, який ще залишався при тямі, лише тихо сказав: «Я не витримаю КТ…»

«Спочатку лікар віддав команду на КТ, — розповідає подробиці Людмила Митько, — але миттєво, ніби злякавшись слів мого чоловіка, змінив рішення. Кинув: “Не будемо гаяти час, в операційну”. Насправді яке вже там КТ?! Там усе було очевидно».

Замість діагностики Михайла Митька негайно доправили до операційної на ургентну релапаротомію — повторне розкриття черевної порожнини.

Офіційний протокол цієї повторної операції (№269 від 03.03.2026 р.) став фактично вироком першому хірургічному втручанню. Сухі формулювання документа детально описують масштаб катастрофи:

«У черевній порожнині виявлено значну кількість серозно-гнійного випоту з тонкокишковим хімусом… На відстані 320 см від зв’язки Трейца — ділянка ішемії тонкої кишки… у центрі дефект до 3–4 мм, з якого підтікає кишковий вміст».

Медичною мовою це означало одне — повну неспроможність швів міжкишкового з’єднання (анастомозу), які були накладені під час першої планової операції.

Намагаючись виправити катастрофічну ситуацію, ургентну повторну операцію (релапаротомію) знову очолив усе той же завідувач урологічного відділення Юрій Кудрявцев. Хірурги провели циркулярну резекцію ще 10 сантиметрів ішемізованої кишки та вивели кінцеву ентеростому на передню черевну стінку. Черевну порожнину тричі промили розчинами антисептиків та встановили нові дренажі. Це повторне втручання тривало понад дві години під загальним  наркозом, після чого Михайла Митька у вкрай важкому стані перевели до відділення анестезіології та інтенсивної терапії.

Проте організм лікаря вже не мав сил боротися із запущеною інфекцією. О 21:50 того ж дня на тлі розлитого гнійного перитоніту та ендотоксичного шоку в пацієнта зупинилося серце. Реанімаційні заходи виявилися неефективними, і о 22:30 медики констатували біологічну смерть.

Здавалося б, трагедія досягла свого піку, але те, що відбулося наступного ранку, додало цій історії особливого цинізму.

Ще ввечері, о 22:50, лікар-реаніматолог зателефонував Людмилі Миколаївні з трагічною звісткою. Коли ж уранці 4 березня згорьована вдова прийшла в урологічне відділення, з’ясувалося, що ні лікуючий лікар Кудрявцев, ні його помічник узагалі не знали про смерть свого пацієнта. З моменту зупинки серця минуло 10 годин, розпочався новий робочий день, а хірурги, які відправили людину на повторну операцію, навіть не спромоглися поцікавитися, ЧИ ЖИВИЙ ВІН УЗАГАЛІ.

Як із болем згадує Людмила Митько, замість щирого співчуття чи хоча б пояснення причин смерті чоловіка завідувач урологічного відділення Юрій Кудрявцев продемонстрував повну байдужість. Родина покійного, розбита горем, очікувала на елементарну людяність, проте Кудрявцев, ігноруючи їхній траур, цинічно перевів розмову в площину «бухгалтерії». Нехтуючи лікарською етикою, він відрізав: «Не треба оплачувати касети, ми їх спишемо», маючи на увазі медичні вироби, задіяні під час надання допомоги.

«Машинка пропустила шов»?!

Через тиждень після похорону Людмила Митько ухвалила для себе рішення знову прийти до кабінету завідувача урологічного відділення Юрія Кудрявцева, щоб поглянути йому в очі й отримати відповіді. І хірург Кудрявцев, за її словами, цинічно переклав провину на інструмент. У скарзі зафіксовано цей шокуючий момент:

«Лікар Кудрявцев Ю. М. мені пальцями показував, як машинка пропустила шов, і через це утворився дефект кишкової стінки розміром 3–4 мм, з якого протягом п’яти діб витікав кишковий вміст…»

Проте на логічні й страшні запитання дружини: «Чому ж ви не реагували на скарги? Чому не зробили діагностику хоча б на третю чи четверту добу, коли піднялася температура і почалося блювання?» — хірург вищої категорії не знайшов, що відповісти. Він просто встав і вийшов із власного кабінету, давши вербально зрозуміти: «Розмова закінчена. Помер ваш чоловік у реанімації».

Бюрократичні парадокси та кругова порука

Намагаючись захистити себе від відповідальності, медичні чиновники заплуталися у власних паперах, залишивши прямі докази для слідства.

Людмила Митько згадує, як намагалася отримати медичну документацію: вона чітко озвучила запит на виписку (форма № 027/о) та протоколи операцій, проте замість виписки їй видали посмертний епікриз.

«Я чекала в коридорі, коли вийшов лікар-інтерн. Він вручив мені ці папери зі словами: “Це все, що я можу для вас зробити”. Жодного пояснення, жодного прояву людського співчуття… Хоча навіщо мені їхні співчуття, коли вони вбили найдорожчу й найріднішу людину?» — ділиться вдова.

Слід зазначити: виписка за формою № 027/о (офіційно називається «Виписка із медичної карти стаціонарного хворого») — це ключовий документ, що має містити повну хронологію лікування. Очевидно, на той момент історія хвороби Михайла Митька просто не була належним чином оформлена. Схоже, документи «фабрикували» постфактум, намагаючись похапцем приховати прорахунки, що призвели до фатальних наслідків.

Окремої уваги потребує рівень фахівців, відповідальних за цей «паперовий хаос». Якщо поодинокі похибки можна було б списати на недосвідченість персоналу, то в цьому випадку під документами стоїть віза завідувача відділення, хірурга вищої кваліфікації та кандидата медичних наук Юрія Кудрявцева. Від медика такого рангу очікують не лише бездоганної практики, а й виняткової відповідальності за звітність. Натомість ми бачимо поспіх і недбалість, що призвели до грубих невідповідностей — і це в паперах суворої звітності.

Наприклад, в офіційному епікризі, який опинився в розпорядженні редакції, чітко зазначено: «Був прооперований 26.03.2026 р., оперативне втручання: “Цистектомія з ілеокондуїтом за Брікером”».

Порівняймо цю інформацію з реальними датами:

• 23 лютого 2026 року — Михайло Митько був госпіталізований.
• 3 березня 2026 року — пацієнт помер після ургентного втручання.
• 26 березня 2026 року — дата операції, яку Юрій Кудрявцев засвідчив власним підписом.

Виходить абсурд: згідно з офіційною версією лікарні, чоловіка прооперували майже через місяць після його смерті.

Розуміючи, що медичну карту можуть «підкоригувати» або переписати, Людмила Митько 15 травня 2026 року офіційно звернулася з письмовою заявою до генерального директора Чернігівської міської лікарні № 2 Владислава Кухаря:

«Прошу надати детальну виписку з медичної карти стаціонарного хворого (форма № 027/о) на мого чоловіка, Митька Михайла Степановича, який помер 03.03.2026 р. в урологічному відділенні. У виписці прошу максимально детально відобразити: анамнез, скарги, результати діагностики та аналізів, перебіг хвороби й проведене лікування».

Жінка відкрито заявляє, що не дозволить приховати правду про обставини смерті її чоловіка за купою формальних відписок. Вона наголошує: технічна несправність обладнання — це лише одна сторона проблеми, проте п’ятидобова відсутність належного клінічного нагляду за пацієнтом із розлитим перитонітом є злочинною недбалістю, яка не має жодного виправдання.

Що має з’ясувати слідство?

Ця публікація є офіційним журналістським запитом до керівництва КНП «Чернігівська міська лікарня № 2», Управління охорони здоров’я Чернігівської міської ради, Управління охорони здоров’я Чернігівської обласної державної адміністрації та правоохоронних органів Чернігівської області. Ми вимагаємо чітких відповідей на кілька конкретних запитань, які безпосередньо випливають з аналізу наявних документів:

— Якими нормативними актами було обґрунтовано рішення про передчасне зняття страхового дренажу в пацієнта Михайла Митька на другу добу після складної порожнинної операції?

— Якщо хірургічний апарат LigaSure справді «пропустив» шов, як стверджував Юрій Кудрявцев у розмові з удовою, чи було проведено офіційну технічну експертизу цього обладнання? Чому хірургічна бригада під час першого втручання належним чином не перевірила герметичність анастомозу кишківника, що є базовим стандартом безпеки в абдомінальній хірургії?

— Чому протягом 1 та 2 березня, коли в пацієнта спостерігалися стійка фебрильна лихоманка (до 38,9 °C), виражена тахікардія та безперервне блювання жовчю, йому не провели додаткових досліджень?

— Який статус лікаря-інтерна, що здійснював нагляд за пацієнтом у вихідні дні, та який рівень контролю з боку відповідальних лікарів вищої категорії був забезпечений згідно з протоколами МОЗ?

— Чи проводилася внутрішня службова перевірка за фактом смерті пацієнта, і які висновки щодо дій чергового персоналу в період з 28 лютого по 3 березня були зроблені комісією?

— На підставі яких дозвільних документів, клінічних пакетів НСЗУ та вимог МОЗ у КНП «Чернігівська міська лікарня № 2» здійснюються складні онкоурологічні оперативні втручання, зокрема радикальна цистектомія?

— Який офіційний механізм контролю за дотриманням антикорупційного законодавства діє в КНП «Чернігівська міська лікарня № 2», зокрема в частині тих оперативних втручань, що фінансуються Національною службою здоров’я України (НСЗУ)?

Михайло Степанович Митько присвятив порятунку людей понад 50 років свого життя. Він мав безумовне право розраховувати на високопрофесійну допомогу, колегіальну повагу та елементарну людську гідність. Натомість у свої останні вихідні лікар натрапив на глуху стіну професійної байдужості, де гострі симптоми смертельної небезпеки просто «глушили» черговими ін’єкціями анальгетиків.

Редакція нашого видання бере цю справу під особливий контроль. Ми вимагаємо від правоохоронних органів невідкладного відкриття кримінального провадження за ч. 1 ст. 140 Кримінального кодексу України («Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником»), що передбачає покарання аж до позбавлення волі на строк до двох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися медичною діяльністю.

Лікарська солідарність не повинна перетворюватися на злочинну кругову поруку, коли йдеться про людське життя. Якщо медична система здатна отак безкарно «втратити» Заслуженого лікаря України, то звичайний пацієнт у цих лікарняних коридорах узагалі позбавлений будь-яких шансів на захист.

Довідково

Перитоніт — це гостре, вкрай небезпечне для життя запалення очеревини (тонкої оболонки, що вистилає стінки черевної порожнини та покриває внутрішні органи). Найчастіше воно розвивається внаслідок потрапляння в черевну порожнину бактеріальної інфекції або вмісту порожнистих органів (наприклад, через розрив кишківника чи неспроможність хірургічних швів). Хвороба супроводжується стрімкою та важкою інтоксикацією всього організму, призводить до порушення роботи життєво важливих систем і вимагає негайного, невідкладного хірургічного втручання. Кожна година зволікання суттєво знижує шанси пацієнта на порятунок.