Лікарі на війні: “епідемія” травм

Бої за Чернігів — центр області, яка межує з Білоруссю та РФ, звідки російські війська вторглися в Україну, — почалися з 24 лютого. Місто армія Росії не захопила, проте до початку квітня воно було в облозі та постійно обстрілювалося. Чергова частина проєкту Суспільного про лікарів на війні — про медиків Чернігівської міської лікарні. Вони розповіли про те, як стали воєнним шпиталем, працювали без води та опалення й робили операції під світлом ліхтарів.

Для головного лікаря Чернігівської міської лікарні №2 Владислава Кухара 24 лютого мало бути звичайним четвергом. Чоловік планував вихідні, а також як депутат міської ради готувався до наступної сесії, яка мала початися у понеділок.

Зранку ми почули потужні вибухи, у місті завили сирени. Увімкнули з дружиною телевізор одразу, зрозуміли, що почалася війна. Я поїхав на роботу і більше з лікарні не виходив. Наступні п’ятдесят діб злилися в один без кінчений день.

Перші поранені в нашій лікарні з’явилися майже одразу. Медперсонал швидко зорієнтувався, але найбільші проблеми почалися, коли пропало світло, вода, тепло, зник зв’язок. Люди почали виїжджати з міста, в тому числі і медичні працівники, зокрема й ті, хто працював у стаціонарі. Деякі зникали просто без попередження. Це була одна з найболючіших проблем. У кожного своя історія, ситуація, я нікого не засуджую. Натомість війна розкрила багатьох колег, які залишилися, зціпили зуби і весь складний час виконували роботу. Зрештою працювали ми половиною колективу, половина виїхала”.

“Коли зникло тепло, то лягали спати в шапках, у взутті. Пацієнтів накривали двома-трьома ковдрами. Якщо вдавалося нагріти трохи води в чайниках, гріли людей пляшками з теплою водою.”

Медицина залежна від електроенергії. Без неї, наприклад, неможливо проводити стерилізацію, бо не працюють автоклави. Владислав каже: коли зникла електроенергія, працювали на генераторах. Вночі, коли були обстріли, — з налобними ліхтариками.

“Коли зникло тепло, то лягали спали в шапках, у взутті. Пацієнтів накривали двома-трьома ковдрами. Якщо вдавалося нагріти трохи води в чайниках, гріли людей пляшками з теплою водою. Ми тепер усі маємо досвід виживаня і роботи в надскладних умовах. Спочатку було важко адаптуватися. Далі легше не стало, але стало зрозуміліше: як працювати, як себе поводити.

У якийсь момент я помітив, що персонал нервує через відсутність зв’язку, ніхто не розуміє, куди “прилетіло”, що сталося й де. Тому я дозволив забрати усім в лікарню сім’ї. Коти, собаки, папуги, “Ноїв ковчег”: кого тут у нас тільки не жило. Але це було правильне рішення. Так, я не був впевнений, що тут безпечніше, але вони були разом. Це давало змогу медперсоналу працювати спокійно. Моя родина також жила в лікарні: дружина, дві доньки і кішка”.

Члени сімей медиків приносили воду, мили підлоги, готували на польовій кухні. Допомагали, хто чим міг, розповідає Кухар. Жили в кабінетах поліклініки, яка не працювала.

“Нашу лікарню обстріляли 17 березня. Гарний весняний день, сонячний, пташки співали, і — “прилетіло”. Влучили у травмпункт. Повилітали майже всі вікна. Коридори наповнилися густим білим димом від штукатурки. У той час працювали дві операційні. Обидві бригади завершили операції, перевели пацієнтів у безпечне місце і тільки після того спустилися у підвал. Двоє лікарів з пораненнями, неважкими, але постраждали.

Без вікон стало ще гірше. Денний і нічний холод постійний. Ми забивали дірки, чим могли: фанерами, дошками. Але впоралися, витримали”.

***

Завідувачка приймального відділення екстреної медичної допомоги Наталія Ястремська працює в Чернігівській міській лікарні №2 з дня її відкриття. Лікарка чергувала ще з 22 лютого, а коли 24-го почалися обстріли, додому вже так і не потрапила. Відділення, розповідає його керівниця, з першого дня боїв перетворилось на воєнний шпиталь.

“Коли зникло світло, спочатку використовували великі свічки. Вночі вони завжди горіли. Потім з гуманітаркою надійшли ліхтарі”.

“Перший день треба було пережити, а на другий вже звикаєш до всього. Ми приймали потік поранених: записували дані, вимірювали тиск, сатурацію, слухали дихання і серцебиття. Комусь надавали амбулаторну допомогу, інших госпіталізували. Медсестрам довелося вести паперові журнали, бо не працювала наша електронна система.

Найбільше пацієнтів поступали з мінно-вибуховими травмами. З травмпункту лікарі і медсестри майже не виходили. Оглядові кімнати працювали на прийом поранених, а поряд розташували одну з операційних. Важко було переживати смерть пацієнтів, особливо молодих.

Спочатку ми всі працювали в білих халатах, у масках, як потребував протиепідемічний режим, але потім цього всього не стало, бо не було чим прати одяг. Коли зникло світло, спочатку використовували великі свічки. Вночі вони завжди горіли. Потім з гуманітаркою надійшли ліхтарі.

Спати хотілося, але не завжди вдавалося, бо кинути приймальне відділення було не можна. Хтось спускався у бомбосховище, хтось — ні. Ставали під стіни у коридорі, поки були ракетні нальоти”.

Родина Наталі була з нею у лікарні весь час боїв біля міста. Жили в бомбосховищі. Онуки допомагали, прибирали у приймальному відділенні, розвантажували гуманітарну допомогу.

“Найголовніше те, що ми не розгубилися, колектив був єдиним. Дехто виїхав, але ті, хто лишився, працювали пліч-о-пліч і допомагали усім. У колег ні в очах, ні в словах я не бачила жодного разу сумніву чи розпачу”.

***

Завідувач хірургічним відділенням Ігор Дворник 24 лютого був на чергуванні. Зранку почули з колегами сирени. Каже: спершу виписали тих пацієнтів, яких можна було перевести на амбулаторне лікування. Інших згрупували по палатах, щоб легше було евакуювати в підвал. Коли ситуація в місті стала критичною, перемістили хірургічне відділення з високих поверхів на нижчі.

“Ревізію пошкодження лікарі робили просто руками. Анестезіолог в ручному режимі з мішком Амбу проводив наркоз”.

“Розгорнули дві екстрені операційні на базі травмпункту і кабінету перев’язок. Терапевтичних хворих перевели в сусідній корпус інтенсивної терапії. Роботу налагодили так: одні хірурги йшли на прийом хворих, інші, розподілені по бригадах, включалися в операційну роботу. Одночасно працювали по дві-три бригади. По тривозі перевозили пацієнтів у підвал. Важких і нетранспортабельних клали на ліжках в коридорі або на підлозі біля стін.

Коли почалися бої, лікарня була знеструмлена — вимкнулося світло, опалення і водопостачання. Перші дні деякі апарати на батареях працювали, а потім вже все розрядилося. Працювали клінічно тільки. Ревізію пошкодження лікарі робили просто руками. Анестезіолог в ручному режимі з мішком Амбу (ручний апарат для штучної вентиляції легенів, – ред.) проводив наркоз, а хірурги з налобними ліхтарями оперували. Руки, очі — це все, що було.

Напередодні обстрілу нашої лікарні 17 березня у нас не вистачало операційних, бо масово поступали поранені. Довелося розгорнути ще одну операційну на 7 поверсі. Хурурги там закінчували операцію вже під артобстрілами, а потім спускали пацієнта до реанімаційного відділення вниз”.

Два місяці медперсонал хірургічного відділення жив у лікарні. Ночували на підлозі в кардіологічному відділенні. Розбивалися на бригади, чергували. Якщо одночасно привозили багато поранених, тоді підключалися всі.

“Поранення грудної клітки, черевної порожнини. Більшість хворих у стані шоку, дуже важкі. Треба було оперативно включатися в роботу. Часто допомагали травматологам, а вони – нам. Ми на 2 поверсі, вони — на 3-му. Стабілізували хворого важкого — переводили до них на доліковування травм кінцівок. А інколи до них поступали з ураженням кінцівок, а додаткове обстеження показувало травму у порожнині. Тоді спершу ми забирали таких пацієнтів.

Найважчі випадки – це коли пацієнт не виживає. І таких було багато. У кінці березня до нас поступив чоловік з селища поряд з Черніговом. Вийшов у двір з сином дров нарубати, свист почули: син впав на землю, а він не встиг. Проникаюче важке поранення. Коли його привезли, він ще розмовляв, але поклали на операційний стіл, а там повністю розтрощена печінка. Найважче — відчувати безпорадність, усвідомлювати, що ти вже нічого не можеш зробити.

Мій перший пацієнт, якого я оперував, — чоловік 58 років, поранення грудної клітини з наскрізним ураженням правої легені. Поступив у вкрай важкому стані, без тиску. Прооперували, ушили легеню, вдалося стабілізувати. На четверту добу перевели у торакальне відділення обласної лікарні”.

Війна, каже Дворник, — це перевірка для лікаря на характер і професіоналізм. А для керівників підрозділу це ще і тест, наскільки ти можеш утримати і згрупувати колектив.

“Я колективом пишаюся: жоден з хірургів не покинув лікарню, більша частина молодшого медичного персоналу також залишилася. У складних умовах вони забезпечили функціонування відділення в повному обсязі. Так, зараз ми всі відчуваємо якусь виснаженість, але розслаблятися не можна, бо війна триває, треба бути готовими до всього”.

***

Богдан Рожило, завідувач травматологічного відділення та травмпункта, працює у 2-й міській лікарні понад двадцять років. 24 лютого прокинувся від вибухів. Його будинок в місті знаходиться біля виїзду у напрямку російського та білоруського кордонів.

“Поїхав на роботу і майже одразу до нас почали поступати пацієнти з мінно-вибуховими пораненнями. Довелося переформатувати роботу відділення: більшість пацієнтів ми виписали. Перші дні я їздив додому, а потім став жити у лікарні. У нашому районі ловили диверсантів, постійні обстріли біля будинку, тому була небезпека, що одного дня я просто не доберуся до роботи або сам отримаю поранення”.

“Коли ти вчишся однією чашкою води вмитися і ще і зуби почистили, коли на вулиці “нуль”, а ти з поверху на поверх на обходи бігаєш, то в принципі уже не так і холодно”.

Спочатку у лікарню зверталися пацієнти з незначними уламковими пораненнями, а потім почали привозити людей з розбомблених будинків з важкими травмами.

“У нас була жінка, яку з-під обстрілів привезли майже без обличчя. Чоловік, якому уламок снаряду потрапив у голову і перебив обидва зорові нерви. Він осліп майже одразу. Був молодий чоловік, який підірвався на міні. Його привезли без ніг і з розтрощеною рукою. Три доби за нього боролися, робили ампутацію за ампутацією, переливання крові. Але, на жаль, врятувати не вдалося.

Пацієнти поступали зазвичай десь через півгодини після обстрілів. Ми вже були навчені: якщо чули обстріли, знали, що скоро поранених привезуть. Спускалися одразу вниз. Бувало, що одного привозили, а бувало, що по десять одразу.

Найтяжчий день був, коли чергу за хлібом розстріляли у нашому мікрорайоні. Привезли одночасно п’ятдесят пацієнтів. У трьох операційних було по 2-3 каталки. У коридорі і передопераційній лікарі обробляли менш важких і тих, кому не вистачило місця в операційних. Бригади травматологів та хірургів працювали одночасно. Декількох людей ми все ж втратили, бо там були дуже важкі травми”.

Після обстрілу лікарні травматологічне відділення роз’їхалося по декількох поверхах. У частині будівлі повилітали шибки у вікнах. Тримати там пацієнтів стало неможливо — температура повітря була близька до нуля. Людей переводили до палат, де вікна збереглися, зігрівали ковдрами. Медперсонал працював у верхньому одязі.

“Ми два тижня працювали без світла, тепла і води. Я не міг собі уявити, що лікарня може працювати без електрики. Співробітники, волонтери носили пацієнтів на руках по східцях. Коли нам привезли ліхтарики і стерильні розчини, стало легше. Але якщо би мені раніше хтось сказав, що таке буде, я би ніколи не повірив. Коли ти вчишся однією чашкою води вмитися і ще і зуби почистили, коли на вулиці “нуль”, а ти з поверху на поверх на обходи бігаєш, то в принципі уже не так і холодно. По-іншому на речі починаєш дивитися”.

***

Загалом через Чернігівську міську лікарню №2 за час боїв пройшли більше тисячі поранених. Найбільше пацієнтів лікарня прийняла в день обстрілу черги за хлібом у місті. У той день прооперували тридцятьох людей з п’ятидесяти з травмами різного ступеню важкості.

Чи на місці головний лікар, чи на місці мер Чернігова — питання, які постійно турбували медиків та їхніх рідних, розповідає Владислав Кухар. Усі шукали підтвердження, що ситуація контрольована, ніхто не здався і нікого не здали. У медперсонала з’явилась прикмета: виходили на ганок лікарні зранку і, якщо бачили сміттєвози, то розуміли — місто живе.

“Усі медики сьогодні — герої. Військові захищають нас, а ми повертаємо до життя тих, хто цього потребує. Наші знання і вміння — це наш автомат, наш танк”, — каже Владислав Кухар.

Головне фото – ілюстративне. Чеline