Фото: особистий архів Ігоря Венгера
“Я хотів поїхати на фронт і побачити все на власні очі, допомогти, бути корисним і спробувати себе у військовій медицині”, – кардіохірург із Чернігова Ігор Венгер повернувся із стабілізаційного пункту. Він був на Бахмутському напрямку від 25-го травня до 1-го липня 2023-го року.
Суспільне поспілкувалося з лікарем, поцікавилося, яке рішення було ключовим для нього, щоби поїхати до стабілізаційного пункту, з якими травмами доводилося працювати, чи планує він ще їхати на передову? Де він відчуває себе більш потрібним та як знаходить баланс між роботою та цивільним життям?
Ігор Венгер – кардіохірург із 30-річним стажем у медицині. За сім років роботи саме кардіохірургом провів майже 1500 операцій на відкритому серці.
“Було природне бажання допомогти тим, чим я можу”
Один із наших співробітників узяв участь у ротації, він був у стабпункті на Сході нашої країни. Повернувшись звідти, він розказав, як це все відбувається та що існує певний дефіцит кваліфікованих медичних кадрів. Тому я вирішив для себе, що можу бути корисним, якщо візьму участь в одній із ротацій.
Я був у добровольчому шпиталі. Звісно, це не було якесь розпорядження чи наказ. Це було моє внутрішнє покликання. І завдяки тому, що є така добровольча організація, яка не потребує мобілізації або призову до ЗСУ, вона надає можливість цивільному населенню допомогти військовим, якраз в тій частині, де не вистачає лікарів. Це такі добровольчі структури як: ПДМШ, Червоний Хрест, міжнародні організації, госпітальєри.
Йде війна з ворогом, який дуже сильний, підступний. Росія в декілька разів перевищує нашу країну і за розміром території, і за кількістю, і за ресурсами. Тому, щоби вистояти в цій війні, щоби здобути перемогу, кожен мусить долучитись. Якщо кожен долучиться, то ми цю перемогу здобудемо швидше. Тому в мене також було природне бажання допомогти чим я можу.
“Яким може стати росіянин, якщо він буде жити в Україні”
Я взяв участь у ротації у складі Першого медичного добровольчого шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Для мене це взагалі символічно, тому що я свого часу навчався в медичному університеті імені Пирогова, що в Одесі.
Я розмовляв з одним із засновників цього шпиталю, Геннадієм Друзенком, і поцікавився в нього, чому саме така назва. І він мені відповів, що Пирогов – це живий приклад того, яким може стати росіянин, якщо він буде жити в Україні. Ми знаємо, що Пирогов якраз і досяг усіх своїх висот, коли жив в Україні: в Одесі, Вінниці (у Вінниці він і похований, – ред.Суспільного) . На теренах тодішньої російської імперії Пирогов якраз і започаткував військову польову хірургію: надання медичної допомоги безпосередньо на полі бою в медичних шпиталях, які були розгорнуті вздовж лінії фронту.
“Щоби потрапити до стабпункту, потрібно пройти навчання”
Для того, щоби потрапити до стабілізаційного пункту, потрібно пройти певне навчання. Є підготовчі курси. Досвідчені інструктори проводять інструктаж: розказують, як правильно поводитись, які треба робити дії першочергово та як допомогти собі самому. Це – накладання турнікетів, тампонування ран, медичне сортування, найперша допомога. Наша підготовка та інструктаж тривали майже п’ять днів.
“Задача – стабілізувати стан хворого”
Вузьких спеціалістів не треба на стабілізаційному пункті, тому що структура стабілізаційного пункту криється в самій назві. Тобто задача – стабілізувати стан хворого, щоби можна було його доправити у шпиталь і вже там надати йому кваліфіковану допомогу. На стабпункті потрібно мати хірургічні навички, навички травматолога, анестезіолога, реаніматолога. Ми приймали пацієнта, скажімо так, “з нуля”, з окопу, з пораненнями – і вже там стабілізували його стан. Потрібно було зупинити крововтрату, зробити всі ті речі, які би надали можливість подальшого транспортування.
Оскільки я хірург, то робив здебільшого хірургічну роботу. Це – тампонування ран, накладання шин при переломах, обробка ран. На жаль, ця війна в більшій мірі не кульова – це війна мін, снарядів, тож найбільша частина поранених бійців – із тяжкими уламковими ураженнями.
Травми, у принципі, однотипні. Це може бути: ураження грудної клітини, ураження живота, органів черевної порожнини, осколки, переломи.
Протипіхотна міна якраз і характеризується тим, що коли боєць наступив на міну, то, на жаль, це ампутація кінцівки.
“Все залежить від того, у якому стані перебуває фронт”
Періодично ти зустрічаєш знайомих навіть у тих місцях, де ти зовсім не думав. Так і в цій ротації були наші земляки. Була одна дівчина, Алла. Я оперував її сина, це вже я дізнався з її слів. У стабпункті вона працювала кухарем (про свою роботу волонтерка розказала в ефірі Українського Радіо “Чернігівська хвиля”, – ред.Суспільного). Також був один хірург із Прилук. Це вже друга чи третя його ротація.
У будь-якому випадку ми не були на чужині – ми були в нашій країні. Так, це було недалеко від фронту і, може, більш небезпечно ніж у центральній чи західній Україні, але поряд були всі українці – наша нація, наш народ.
Канонаду ми чули постійно. Могла бути ближче, могла — далі. Було декілька випадків, коли зовсім було гучно, тоді ми були змушені на деякий час покинути стабілізаційний пункт. Коли ж ставало небезпечніше, знову поверталися до своєї роботи. Але це однаково не ті умови, у яких перебувають наші бійці безпосередньо “на нулі”.
Є відносне затишшя на фронті: коли немає нападних дій, тоді поранених менше. Коли відбуваються атакувальні дії, тоді поранених стає більше — і, відповідно, більше роботи на стабілізаційному пункті. Все залежить від того, у якому стані перебуває фронт. Можливо від кількох пацієнтів до кількох сотень поранених.
“Переорієнтація відбувається там “
Іноді лікарі, які повертаються після таких ротацій, не дуже хочуть працювати в цивільних умовах. Їх тягне туди знову. Тим паче, що там відбувається переорієнтація, та й у стабпунктах працюють не лише лікарі-хірурги, а й реаніматологи, педіатри, гінекологи, які перекваліфікувалися.
Те, що я бачив вперше, з чим зіткнувся – викликало певні емоції. Робота лікаря, робота хірурга – це робота з ранами. Може, характер ран і подібний, проте в цивільному житті це одні рани, а мінно-осколкові, вогнепальні – це рани інші. Вигляд крові – він завжди однаковий що в цивільному житті, що у воєнному.
Між бажанням допомогти та цивільним життям
Якщо обставини так складуться, і я буду потрібен, то, звичайно, я знову поїду до стабпункту. Але як показала ця ротація і моя відсутність упродовж 35 днів у Чернігові, то кардіохірургічна робота, на мою думку, сповільнилася. Медичний фронт потребує значної медичної концентрації, проте комусь треба надавати допомогу й людям, які перебувають тут. Тому більшою мірою я буду надавати кардіохірургічну допомогу.
Треба знаходити баланс між бажанням допомогти на фронті та виконанням тієї роботи, яка покладена на нас тут. Якщо цей баланс буде, то ми будемо працювати – і тут, і там! Я хочу, щоб ми швидше перемогли і всі в нашій країні жили мирно; щоб ми не чули літаків, розривів мін, не бачили поранених і раділи життю. Цього я хочу найбільше. І якщо якісь мої навички та вміння якимось чином це можуть пришвидшити, то я буду тільки радий допомогти.
У мене є собака, я кожен ранок гуляю з ним.
Також я є членом федерації альпінізму і скелелазіння України, до війни в нас були регулярні альпіністські виїзди.
Це були Татри – найвища частина Карпатських гір, гори Азії, Киргизії, Казахстану, Словаччини. До 2014-го року досить часто їздили у Кримські гори. До повномасштабної війни були плани відвідати Непал, уже навіть квитки купили. Але ворог змінив ці плани. Однак, я думаю, що після нашої перемоги ми повернемося й до цього.
“Без патріотизму, віри та бажання ми вже б давно цю війну програли”
Ми спілкувалися з багатьма бійцями пораненими. Хто більше, хто менше поранений. Але вони всі мотивовані. Є навіть бійці, які мають поранення, але не хочуть їхати у шпиталь. Кажуть: “Док, ти мене давай бинтуй, я на фронт, до хлопців”. Це дійсно пробирає до мурашок, до сліз. Ти розумієш, що все тримається на патріотах. Тому що якщо не буде патріотизму, якщо не буде віри, якщо не буде бажання, ми вже б давно цю війну програли.
Тільки завдяки тому, що є багато патріотів, і таких патріотів, які можуть своє життя покласти за нашу перемогу, за нашу волю, тільки на них це все і тримається.
Фото: особистий архів Ігоря Венгера
Виконано першу сотню реконструктивних операцій 
Поранених семенівців урятували корюківські лікарі 
Медики рятують постраждалих від удару по Семенівці 
Семеро постраждалих, двоє перебувають у лікарні 
Ракетний удар у Чернігові: 1 загиблий, 5 стабільні 
Одна особа загинула, ще четверо зазнали поранень 
Хто врятував онколога Олександра Зуба від в’язниці 
Чернігівщина отримала сучасний фургон-рефрижератор 
Що сталося та чому Ольга Малець уникла покарання 
«Вакцинатор» Роман Гольдман — знову в Україні